Івано-Франківська єпархія: короткий огляд історії

Розділ І. Галицька єпархія в ХІ – ХІІІ ст.

Історія Христової Церкви на галицьких землях сягає ще зламу VІІІ-ІХ ст. Поширенню християнства сприяло географічне розташування – це перетин важливих торгівельних шляхів, який сприяв активним контактам місцевого купецтва з країнами Сходу та Заходу, передусім із Візантією та південними слов’янами. Не менш важливим фактором було і те, що Прикарпаття в той час знаходилось у складі Великоморавської (Чеської) держави, і першими проповідниками християнства у ІХ-Х ст. тут були учні святих рівноапостольних братів Кирила та Мефодія. Отже, ще до Хрещення Русі 988 року св. рівноапостольним князем Володимиром Великим (980-1015), східно-християнська традиції та греко-слов’янські обряди упродовж декількох століть уже ширились на теренах так званої Червоної Руси. Водночас, чимало істориків висловлюють гіпотезу стосовно заснування чеськими та моравськими місіонерами єпархії з центром у місті Червені на Побужжі, а також стосовно Краківського єпископства “Кирило-Мефодіївського” обряду ще до прийняття поляками латинства.

Землі між Прутом та Дністром у ті часи були заселені племенами білих хорватів і, можливо, тиверцями витісненими з півдня печенігами. Про хорватів як союзників князя Олега згадує преподобний Нестор Літописець, описуючи його похід 907 року на Константинополь. В “Історії” російського дослідника В. М. Татищева (1686-1750), збереглося свідчення про те, що 6500 року від створення світу (за візантійським літочисленням 992 рік після Різдва Христового) “Володимир ходив по Дністру з двома єпископами, навчаючи. Багатьох людей охрестив і побудував у землі Червенській город в ім’я своє Володимир, і звів церкву Пресвятої Богородиці. Залишив тут єпископа Стефана і повернувся з радістю”.

Відомий російський історик ХІХ ст. митрополит Макарій (Булгаков), посилаючись на літописні свідчення стосовно розмов князя Володимира з Київським митрополитом Леонтієм, “щоб поділити землю Руську у спадщину синам своїм і поставити в містах єпископів для звершення благочестя”, висловлював припущення, що і на Червоній Русі могли бути засновані, якщо не самим князем-хрестителем, то його сином Ярославом Мудрим, єпархії Перемишльська і Галицька. Однак, джерельний матеріал не дає змоги встановити дату заснування кафедри у Галичі.

Зростання політичної ролі Галича пов’язане з князюванням Володимирка Володаровича (1124-1153), праправнука Ярослава Мудрого, який, отримавши у спадок Перемишльську землю, скоро заволодів Галичем і Теребовлею. А перенесення в 1141 році княжої столиці до Галича піднесло його політичне і церковне значення. У переліку Галицьких православних єпископів, укладеного уніятським митрополитом Левом Кішкою (1711-1728), першим стоїть ім’я владики Олексія. Думку щодо переведення Перемишльського єпископа до Галича, як нового політичного і релігійного центру, підтримували Ю. Пелеш, А. Петрушевич та інші історики минулого століття. Деякі сучасні історики сприймають критично створення в Галичі єпископської кафедри до 1156-1157 років. Однак, тут не йдеться про створення єпархії, а тільки про утворення єпископської кафедри.

Наступний етап історії Православ’я на галицьких землях пов’язаний з процесом феодального дроблення Київської Руси та формуванням Галицько-Волинської держави. У 1147-1156 роках з благословення Київського митрополита Костянтина була створена нова православна єпархія – Галицька – відокремлена від Володимирської єпархії. Першим її єпископом став владика Косма.

Активні зовнішньо політичні відносин галицько-волинських володарів зумовили появу на теренах Галичини та Волині вже з ХІІІ ст. перших католицьких та вірменських храмів. Водночас підтримувалися контакти з Візантією. У 1164 р. до князя Ярослава Володимировича (Осмомисла) (1153-1187) в Галич приїхав його двоюрідний брат, майбутній візантійський імператор (1183-1185) Андронік Комнін (син доньки руського князя Володимира Ростиславовича - Ірини, одруженої з сином Олексія І Комніна - Ісааком). Візантійський історик Никита Хоніат описав особливо теплий прийом царевича у галицького князя.

Надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність, у тому числі на церковному рівні, розгорнули князі Данило Романович (1264) і Василько (1269). Спроби римо-католицької ієрархії нав’язати унію та “реформувати” православний обряд на латинський лад не були належно сприйняті князівсько-боярською верхівкою та духовенством. Натомість можливість політичного союзу для боротьби з татарами у 40-х – на початку 50-х років розглядалася цілком позитивно. Але відсутність належного сприяння з боку папи спричинила швидке охолодження взаємин галицьких правителів із Заходом.
Папські булли та фрагменти листування, що збереглися, вказують виключно на активність передусім папських послів (Плано Карпіні) у намаганні забезпечити собі вплив на руських землях. Водночас барвисто розписана в греко-католицькій історіографії гіпотеза про можливість укладення унії між Римом і Православною Церквою у Галицько-Волинській державі, а також про, ніби-то, “постійні” контакти з Апостольським престолом ще від часів князя Романа Мстиславича (1199-1205), не знаходять документального підтвердження.

Щодо королівському титулу отриманого князем Данилом від папи 1253 року, то він, як і його наступники, не надавав цьому особливого значення. На сьогодні немає ні одного документа, який би засвідчив правдивість коронації кн. Данила. Зокрема польський історик ХV ст. Ян Длугош у своїй “Хроніці” вказує на відмову князя Данила Романовича “від послуху Римській Церкві”, – він “навіть папського легата відправив без належних почестей”. Після цього папа Олександр ІV, 13 лютого 1257 року, надіслав Данилові листа, в якому докоряв за невизнання католицизму.

Водночас на теренах Галицької єпархії культурні та церковні традиції зберігають відкритість та належну християнську толерантність стосовно інших релігій та обрядів.

Роль Церкви в житті давньоруської держави відігравала надзвичайно важливе значення. Князі укріплювали єпархії, опікувалися Церквою, щедро фондуючи пожертви на храми та монастирі. Літописець свідчить, що князь Ярослав Осмомисл (1153-1187), відчуваючи наближення смерті, “скликав мужів своїх і всю галицьку землю; позвав він також і православне духовенство все, і монастирі, і вбогих, і багатих, і простих”. Славний князь, оспіваний на сторінках “Слова о полку Ігоревім”, перед тим, як стати перед Лицем Творця, просив у всіх: “Хай согрішив я паче всіх, як ото ніхто інший согрішив, але, отці і браття, простіте і даруйте!”. І так плакав він три дні перед усім духовенством і передо всіма людьми, і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим”.

 

Сторінка 1 з 7 Всі сторінки

< Попередня Наступна >